Вірші про Тараса Шевченка для дітей

Тарасове слово

Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка – наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на “відмінно”,
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку –
Ми – шевченкові нащадки.
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!

Марія Дем’янюк

КОБЗАР

Струни зрячі, вічні струни
Ти торкнеш рукою –
Попливе вкраїнська пісня
Та й Дніпром-рікою.

Хвиля пісні – вища й краща,
То лагідна знову…
Ой Тараса думи віщі –
Для душі розмова!

Шляхом ішла Катерина,
Узяла на руки,
Понесла свойого сина –
Серця свого муку.

Бо у неї така правда,
Щоб не спали люди,
Бо у неї вічне право –
На землі цій бути…

Володимир Підпалий

ШЕВЧЕНКО

Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду:
Кожний вірш свій і поему
Він присвячував народу.

Він любив усе прекрасне
Все ненавидів потворне, —
І його ім’я — незгасне,
Світлий образ — неповторний.

Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим,
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.

Ось чому в сім’ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він вовіки,
Як безсмертний наш сучасник.

Максим Рильський

ХТО ТО, ХЛОПЧЕ, БУВ ТАРАС?

Хто то, хлопче, був Тарас?
— Це поет бездольних мас,
Це співець і наш Кобзар,
В серці мав любови жар.

Що такого він зробив?

— Україну полюбив!
І за це пішов в кайдани,
Щоб терпіти муки й рани.
Що за це йому дамо?

— Серць маленьких все тепло!

Ум розважний, пильні руки,
Що так прагнуть до науки,
І до праці для народу —
Це найкраща нагорода!

Уляна Кравченко

ТАРАСОВЕ СЛОВО
Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б’ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б’ються об берег хвилі дніпрові!

Марія Пригара

“Чи є ще хтось, Тарасе, щасливіший?
Художник ти, поет?… Багато більше!
В тобі є волелюбність гайдамак,
Хоча малим відчув гірке “кріпак”.
Щасливий у житті! Тебе любили,
Відчувши глибину душі і силу.
За волю й правду ти життя віддав,
Свого народу долю відчував.”

Марія Яновська

“До Шевченка”
“Ти писав про чорні брови,
Про дівочу вроду,
Ти писав про довгу косу,
Про чистую воду,
Про той вітер, що із гаєм
Тихо розмовляє,
Про той човен, що у морі
Один потопає,
Про сумне, чуже, стражденне
Як горить, як тліє,
Як у кріпака в неволі
Серденько німіє.”

Юлія Хандожинська

“Мудра, світла книга — то «Кобзар» Тараса,
На столі, як свято, білий коровай.
І пішло повір’я з прадідівського часу:
Як «Кобзар» у хаті — буде щастя, знай!”

Анатолій Камінчук

СОНЦЕ УКРАЇНИ

Я маленький хлопчик
Сьомий рочок маю
Але про Шевченка
Вже богато знаю.
Нині нам про Нього
Мамочка сказали —
Рушником новеньким
Ми портрет прибрали.

Принесли ми жмінку
Рути і барвінку —
Наш Кобзар коханий
Достойний пошани.

Він дитя з-під стріхи
Він в селянській свиті —
А придбав нам слави,
Як ніхто на світі.

А та наша слава
Не вмре не загине,
Наш Тарас Шевченко —
Сонце України.

Уляна Кравченко

ЗАПОВІТ
Хоч мені всього
шість літ,
я вже знаю
«Заповіт».
Написав його
для нас
невмирущий
наш Тарас.
Кожне слово
в «Заповіті» —
ясне сонечко
в зеніті.

Марія Хоросницька

СВЯТО
Заквітчаний
для свята клас.
Сьогодні так годиться!
З портрета
дивиться Тарас —
всміхнувся нам,
здається…

З-за парт ми вийшли.
Стали в ряд…
Ми «Заповіт» співаєм.
Ми величаєм Кобзаря.
Весь край наш
величає!..

«Садок вишневий» і «Кавказ»
звучить у класі лунко,
і всі, як є,
стоїть весь клас,
мов по команді «струнко».

РОКОВИНИ
Не він один її любив,
віддавна Україну
поети славили в піснях,
немов «красу-дівчину».
Від неї переймали сміх,
і жарти, і таночки,
її байки, немов квітки,
сплітали у віночки.
Той в ній давнину покохав,
той мрію молоденьку.
Він перший полюбив її,
як син кохає неньку.
Хоч би була вона стара,
сумна, змарніла, бідна,
для сина вірного вона
єдина, люба, рідна;
хоч би була вона сліпа,
каліка-недоріка, –
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.
Вкраїна бачила не раз,
як тії закоханці
надвечір забували все,
про що співали вранці,
і, взявши дар від неї, йшли
до іншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.
Він перший за свою любов
тяжкі дістав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

ЛЕГЕНДА
Було колись в одній країні:
сумний поет в сумній хатині
рядами думи шикував;
вони й «рівнялись»,
мов піхота, аж тут співця взяла охота –
і він їм крила подавав.
Крилами думоньки тріпочуть,
порядку слухати не хочуть,
розбили всі шеренги вмить!
І врозсип те крилате військо
на життьовеє бойовисько
з тісної хати в світ летить.
Одна полинула високо,
друга поринула глибоко,
а третя вже гніздечко в’є;
та – мов орлиця славу кличе,
а друга чайкою кигиче
або зозулею кує.
Буйна шукає сходу сонця,
лагідна в’ється край віконця.
мов ластівка все припада,
закохана – співа дівчині,
мов соловейко на калині
сльозами-співами рида…
Тим часом люди працьовиті
розкинули майстерні сіті,
сильця поставили, пастки,
по кущиках позасідали,
принадоньки понакладали
та й ну ловить думки-пташки.
Так люди, думок наловивши,
по кліточках розсадовивши,
їх заходились чепурить:
всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить.
А щоб котра не полетіла,
приборкали усім їм крила –
тепер буянню їх кінець ! –
Ніжки докупи пов’язавши,
у кошик гарно повкладавши,
несуть співцеві на ралець.
Співець тоді вже не в хатині
і навіть вже не в домовині,
а в Вічній Славі пробував
(се є така країна гарна,
хоч дехто каже – легендарна),
то ж там поет гостей приймав.
Бо то ж якраз тієї днини
були співцеві роковини –
рождення й смерті заразом.
Віншують гості, подарунки
виймають, розв’язавши клунки:
«Твоїм добром – тобі ж чолом!»
Пташки тоненько щось пищали
та позолотою бряжчали…
Поет звернувся до гостей:
«Громадонько моя поштива,
де ти набрала сього дива?..»
Він не пізнав своїх дітей!
[1906]

ЖАЛІБНИЙ МАРШ
Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!
Сиротою наша мати зосталась!
Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в світі жити Україні
При лихій годині?
Вирядили ми свого батенька в далеку дорогу,
А за його Україна-ненька помолиться богу.
Наш Кобзар в могилі буде тихо спочивати,
Ми ж по йому будем плакати-ридати!
Гей! браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине!
Бо зостались вічні
Думки ті величні,
Думки його праві
На сторожі його слави!
Слава його, браття,
Наче те багаття,
Сіятиме ясне,
Повік не загасне.
Пісня не вмирає,
На весь мир лунає,
Щиро та правдиво,
Ворогам на диво!
Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох і смутний настав час,
Мов на небі місяць ясний згас!
В небі один місяць ясненький,
В світі один батенько рідненький,
Наш голубонько сивенький.
Жалю ж наш! Туга нас дійма –
Кобзаря нема!
То ж по йому плаче-тужить
Україна-ненька
Жалібненько!
1888

КОБЗАРЕВІ
І
Кобзарю!
Знов
до тебе я приходжу,
бо ти для мене совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний і глибокий сон.

А, може, це і не дрібниця.
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси.
Перелом традицій.
Переосмислення краси.

І вічний рух –
у всесвіті, у світі.
Лише могили з місця – ані руш…
0, скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!

Та що ж, не дивно.
Покрутився глобус в диму,
в пожежах, у кривавій млі.
Захворів дехто на морську хворобу,
хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,
біда, якщо в мистецтво забреде, –
шукає форм не бачених ніколи,
шукає форм нечуваних ніде.

І тут же – просто шукачі прокорму,
і шахраї і скептиків юрма –
шукають найсучаснішої форми
для того змісту, що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіди печерні –
ось пролунав новітній благовіст!
в абстракції,
в модерній,
в істерії,
конає в корчах витончений зміст.

І сам на себе споглядає збоку –
чи є в його агонії краса…
Кобзарю мій!
Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?
Я не писав.
Я плакав і сміявся.
Благословляв, співав і проклинав.
Сказати правду –
мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав.

ІІ
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі…
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!