Вірші Дмитра Павличка: про кохання та Україну

Зміст

Дмитро Павличко – один із найвідоміших українських поетів XX століття. Його твори, пройняті щирим ліризмом та глибоким патріотизмом, здобули визнання не лише в Україні, але й далеко за її межами. У поезії Павличка тісно переплітаються дві ключові теми: кохання та Україна. Кохання для нього – це не лише ніжні почуття до коханої людини, але й всеосяжна любов до життя, до людей, до краси природи. Україна ж постає у його віршах як рідна домівка, як символ мужності та незламності українського народу. У цій статті ми надамо декілька з віршів Павличка, що не залишать байдужим кожного.

Кохання в поезії Павличка

Тема кохання проходить через всю творчість Павличка. З ранніх віршів, де кохання оспівується як легка та безтурботна емоція, поет еволюціонує до більш глибокого та філософського осмислення цього почуття.

Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.

А вітер – молодик без всякої науки
Під блузочку твою всуває голі руки,
Розчісує тебе і кучерями грає,
І в приступі жаги спідницю задирає.

Кажу я: “Не дурій, нікчемний грубіяне!”
А ти всміхаєшся, як сонце осіянне,
Так, ніби щастя в тім, щоб посеред дороги
Являти світові стрункі та голі ноги.


Ти, мов яблуко з галузки, 

Впала в трави молоді. 

Я звільнив тебе від блузки, 

Клавши руку на груді. 

Я звільнив тебе від льолі 

І від інших одежин, 

Розглядаючи поволі 

Кучерявий, гострий клин. 

Я на нього настромився, 

Я відчув небесний біль, 

Я злетів, я народився, 

Наче з кокона мотиль. 

Я крильми моливсь преклонно, 

Богу дякував за те, 

Що світило твоє лоно, 

Наче ябко золоте.


Наша любов

як літак

здатна нести

тягарі величезні

ніжно передані їй

на землі

тільки не здатна

дотик чужого крила

витерпіти в польоті

незаймана

незалежна

висока

впасти

згоріти

загинути

ладна в ту ж мить

любить вона небеса

та все ж повертається

на землю

і кожен раз

крила здригаються з болю

іскра влітає в бетон

ніби земля приймає

на спочин короткий ту силу

що в крові нашій гримить.


Коли ми йшли удвох з тобою 

Вузькою стежкою по полю, 

Я гладив золоте колосся, 

Як гладить милому волосся 

Щаслива, ніжна наречена… 

А ти ішла поперед мене, 

Моя струнка, солодка згубо, — 

І я помітив, як ти грубо 

Топтала колоски пшениці, 

Що нахилились до землиці. 

Немов траву безплідну, дику

Топтала і не чула крику

Тих колосочків.

Без оглядки

Ти йшла собі, а в мене — згадки

Про те, як на чужому полі

Давно колись, ще у неволі

Збирав я нишком колосочки

В поділ дитячої сорочки.

О, я хотів тобі сказати,

Що те колоссячко вусате —

То невсипущий труд мозільний,

То молодим калач весільний,

То для дітей пахуча булка,

То хліб, що матінка-гуцулка

З долівки вчила піднімати,

Як батька в руку, цілувати;

Та я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я любив тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптала ти необережно.


Боже, яка ти в цілунку глибока, 

Наче безодня в тремтячій сльозі 

Із всевидющого божого ока! 

Боже, яка ти в торканні спрагненна, 

Наче пустеля, що мріє в пісках 

Про океану рухливі рамена! 

Боже, яка ти в коханні пестлива, 

Наче той вітер вівсяний, що спить 

В полі, коли починаються жнива!

Україна в поезії Павличка

У своїх віршах поет з ніжністю та любов’ю описує українську землю, її красу та багатство. Україна постає перед читачем як жива істота, яка має свою душу та історію. Вона сильна та незламна, пережила багато випробувань, але завжди зберегла свою свободу та незалежність.

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи.

Вставай та кайдани порви,

Дай познак, ясніший від грому,

Що ти не рабиня Москви,

Й рабою не будеш нікому.

Вставай, Україно, вставай,

Єднай Чорне море й Карпати,

І свій переболений край

Не дай ворогам розламати.

Вставай та здіймай знамено

Вселюдської згоди й любові,

Щоб волі святої вино

Спожити без помсти і крові.


Перше слово — Мати, 

Друге — Україна. 

Так учився розмовляти 

Я, мала дитина.

Кожне слово пахне, 

Мов листочок м’яти. 

Та, мов квітка короваю, 

Пахне слово Мати.

Кожне слово світить 

Гранями рубіна, 

Але сяє, наче сонце, 

Слово Україна.


Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі як правда сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь;

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь.


Спитай себе, дитино, хто ти є,

І в серці обізветься рідна мова;

І в голосі яснім ім’я твоє

Просяє, наче зірка світанкова.

З родинного гнізда, немов пташа,

Ти полетиш, де світу далечизна,

Та в рідній мові буде вся душа

І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова.

Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.


Де зелені хмари яворів 

Заступили неба синій став, 

На стежині сонце я зустрів, 

Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот, 

Всі долини і гірські шпилі. 

Де ж найбільший на землі народ? 

Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля: 

— Правда, все я бачу з висоти. 

Всі народи рівні. А земля 

Там найкраща, де вродився ти!


У дитячому серці жила Україна — 

Материнські веселі і журні пісні, 

Та за мову мужицьку не раз на коліна 

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати, 

Та ламалися тільки болючі киї, 

Наді мною ночами відплакала мати, 

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою, 

Залишився назавжди без матері я, 

Та не був ні хвилини в житті сиротою,

Бо вела мене в світ Україна моя!


Але ти знаєш добре: московити,

Одягнені у митра золоті,

Прийшли до нас не Богові служити,

А розпинати волю на хресті.

Прийшли навчати нас царям коритись,

Прийняти рабства світову печаль,

В тайзі перед Європою закритись

І рідну мову посадить на паль.

Ця попівня напасницька і дика,

Не знає честі й Господа не зна.

Бо їхній Бог – імперії владика,

Ненаситенний кров’ю сатана.

Та прийде день – чи в серпні, а чи в січні

Сяйне помісна Церква серед нас.

Хоч ми не канонічні, але вічні,

Поможе нам неканонічний Спас.

Творчість Дмитра Павличка відіграла значну роль у розвитку української літератури. Його вірші збагатили українську культуру та стали важливою частиною української національної ідентичності. Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу та незалежність, вірші Павличка звучать з новою силою,нагадуючи нам про цінність кохання, єдності та патріотизму

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *